Вірменська Апостольська Церква – одна з найдавніших християнських церков, яка упродовж усієї історії християнства була і є невід’ємною частиною Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Згідно зі Святим Письмом, перші зерна християнства на землі Вірменії були посіяні ще в часи Апостолів, і, оскільки вірменський народ прийняв віру від Апостолів – учнів Ісуса Христа, – Вірменська Церква називається Апостольською.
Незважаючи переслідування та страти перших християн, нове вчення у Вірменії дістало значне поширення. У прийнятті християнства вірменською державою визначну роль відіграли вірменський цар Трдат III і, звичайно ж, перший настоятель Вірменської Церкви Святий Григорій Просвітитель. З прийняттям християнства пожвавилося духовне життя вірменського народу. Християнство сприяло розвитку літератури, культури, особливо сакрального мистецтва й архітектури. У 406 р. Св. Месроп Маштоц після тривалої і пильної праці під впливом Божественного одкровення створив вірменський алфавіт. Першим реченням, перекладеним і написаним вірменськими літерами, було: “Пізнати мудрість і навчання, зрозуміти слова розсудливі”. Це перша строфа з першої глави книги Приповідок. Правильно сприймаючи сенс цієї настанови, вірменський народ упродовж усієї своєї історії використовував вірменську писемність як головну зброю в боротьбі проти чужоземних завойовників. Через три десятиліття після створення писемності був здійснений переклад Біблії. За короткий термін із сирійської та грецької на вірменську мову перекладаються всі основні богословські та філософські праці. Паралельно з перекладами твориться й оригінальна література у різних галузях науки та письменства – богословська, філософська, історико-хронікальна, математична, астрономічна і т.п.
Перші вірменські поселенці з’явилися на гостинній львівській землі понад 800 років тому. Тут вони жили за своїми традиціями, зберігаючи рідну мову і культуру. Найважливішим у збереженні національної самобутності далеко від Батьківщини був неперервний і незмінний зв’язок із Вірменською Апостольською Церквою – Матір’ю зі Святим Престолом Святого Ечміадзіна, який був і є безпосереднім духовним містком між діаспорою та Батьківщиною. Комплекс Вірменського собору – це один із найдавніших і найсамобутніших ансамблів у багатій архітектурній спадщині Львова. Починаючи з другої половини XIV ст., він був осередком усього громадського життя вірменської спільноти міста. Його історично сформований архітектурний образ доніс до нас подих багатих подіями минулих віків.
Вірменський собор був збудований у 1363 – 1370 р. на кошти багатих купців – Якова з Кафи (Феодосії) та Паноса з Гайцараца. Архітектором цього собору був Доринг. З часів заснування собору збереглися просторова організація інтер’єру первісної частини, стрільчасті арки поміж стовпами, що розділяють середню і бічні апсиди, та кам’яна різьба на них. Архітектурний карниз над аркою головної апсиди має оригінальний малюнок сталактитового орнаменту, що зустрічався на давніх вірменських соборах в Ані, Амагу та ін. Простора середня частина собору після реконструкції 1908 – 1927 років зазнала ґрунтовних змін. У малюнку нової дерев’яної стелі архітектор Ф.Мовчинський використав модернізовані вірменські та орієнтальні мотиви, а художник Я. Розен виконав сповнені глибокого метафізичного змісту картини та орнаментальні розписи стін і вітражів. Розен пішов шляхом синтезу вірмено-візантійської традиції із західноєвропейськими тенденціями модерного мистецтва у формі поєднання експресивних засобів виразу з пізньосецесійною стилізацією. Особливо вдалися художнику, на думку сучасників, “Тайна вечеря”, “Розп’яття” та “Поховання св.Оділона”. І все ж перша велика творча робота Я. Розена, яка стала початком його світового визнання, була виконана художником саме у Львові. Як же прикро, що ми не можемо побачити фресок та вітражів Вірменського собору в оригіналі.
Після II Світової війни радянська влада віддала Вірменський собор під сховище старовинних шедеврів українського іконопису. У приміщення храму знесли скарби з ліквідованих на той час греко-католицьких церков, а також знамениту колекцію ікон зі збірки Андрея Шептицького. Влада “надійно” заховала їх від людського ока під замком і кинула на руйнування священні пам’ятки духовного багатства двох народів, яких історична доля звела тисячі років тому на одній землі.
